Баштанка.НЕТ
Сайт Баштанського району. Баштанський район, Баштанська республіка - наша історія. Найкраще місто - Баштанка Сайт Баштанського району. Баштанський район, Баштанська республіка - наша історія. Найкраще місто - Баштанка

Чт, 23.11.2017, 21:22

Сайт Баштанського району. Баштанський район, Баштанська республіка - наша історія. Найкраще місто - Баштанка Сайт Баштанського району. Баштанський район, Баштанська республіка - наша історія. Найкраще місто - Баштанка

Вітаю Вас, Подорожній | RSS

РеєстраціяВхід

 
Головна сторінка Баштанка.НЕТ
Меню сайту

Категорії  СТАТЕЙ

Спорт
Освіта
Історія
Політика
Культура
Медицина
Економіка
Видатні люди Баштанки та району
РС ГУ ДСНС
Суспільство
Баштанське УЕГГ
Виконавча влада
Управління юстиції
Реєстраційна служба
Управління статистики
Місцеве самоврядування
Інформування населення
Баштанський відділ поліції
Державна фіскальна служба
Фонд соціального страхування
Центральна районна бібліотека
Баштанський міжрайонний відділ лабораторних досліджень
Управління державного казначейства у Баштанському районі
Управління Держпродспоживслужби в Баштанському районі
Відкритий Міжнародний університет розвитку людини "Україна" у м. Баштанка
 
Форма входу

Зверніть увагу!
Сьогодні відвідували сайт:

 
 
Баштанка рекламна
Загрузка...
 
 

ВИПАДКОВІ ФОТО:

Відкриття офісу Партії регіонів:

Візит М.П.Круглова до Баштанської ЗОШ №1:

---40:

Виставка робіт Олександра Бондаренка:

 

Головна » Статті » Баштанський район » Видатні люди Баштанки та району

Г. А. В’язовський - науковець-літературознавець Баштанського краю
У 2016 році виповнюється 97 років від дня народження Г. А. В’язовського – літературознавця, критика, поета, уродженця с. Полтавка Херсонської губернії (нині м. Баштанка Миколаївської області). Бібліографічне видання, яке ви тримаєте в руках, надає інформацію про життєвий і творчий шлях нашого земляка; перелік праць науковця та літератури про нього у наступних розділах: «Син Баштанки», «Про Г. А. В’язовського – в літературі», «Наукова діяльність Г. А. В’язовського», «Основні праці Г. А. В’язовського», «Про Г. А. В’язовського – в Інтернет-мережі», «З повагою і подякою», «В. Полтавчук «Балада про в’яз», «Фотофакти». Інформаційні джерела подано у зворотно-хронологічному порядку. Видання розраховане на вчителів, студентів, учнів старших класів та всіх, кого цікавить історія рідного краю.
Буклет Баштанської центральної районної бібліотеки

(формат .pdf, завантажити можна за цим лінком)
 
Запрошуємо також переглянути:
 
  Народився  у Баштанці 2 лютого 1919 р.  Вступив до Одеського університету на філологічний факультет (1938).Учасник Великої Вітчизняної війни, воював у складі військ І Українського фронту, нагороджений орденом Вітчизняної Війни ІІ ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями. Після війни продовжив навчання в Одеському університеті.
  Закінчив аспірантуру при кафедрі української літератури (1950). Захистив кандидатську дисертацію (1954). Завідував кафедрою української літератури (1957), паралельно працював в Українському драматичному театрі ім. Жовтневої революції (нині театр ім. В. Василька) на посаді завідувача літературною частиною.
  Г. А. В’язовський –  літературознавець, теоретик літератури, дослідник психології художньої творчості. У періодичній пресі виступав як поет та друкувався як літературний і театральний критик. Був головним редактором альманаху «Літературна Одеса» (1950) та збірника «Горизонт» (1970). Очолював створену ним в ОДУ кафедру теорії і методики викладання літератури (1967). Був проректором Університету з навчальної роботи у 60-х роках. Захистив докторську дисертацію в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1967).
  Професор Г. А. В’язовський приділяв велику увагу роботі з науковою молоддю, творчо керував аспірантами, був мудрим і уважним порадником не тільки для них, але й для колег. Брав активну участь у роботі двох спеціалізованих рад з захисту дисертацій з філології: кандидатських – в Одеському університеті, докторських – в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України.
  Початок літературної діяльності припадає до 1939 року, коли з’явилися друком перші вірші. По війні працював, головним чином, як критик і літературознавець. Крім статей у пресі та літературознавчих збірниках, окремими виданнями вийшли праці: «Письменник і життя» (1959), «Тарас Григорович Шевченко: Біографія» (1960), «Літературно-художній тип і його прототип» (1962), «Специфіка творчої праці письменника» (1964), «Питання психології творчого труда письменника» (1966), «Орбіти художнього слова» (1969), «Теорія літератури» (підручник, 1975), «Від життя до художнього твору» (1979), «Творче мислення письменника» (1982), «Світ художньої літератури» (1987). Член Національної Спілки письменників України.
Помер  у 1996 році.

 
Син Баштанки
(Із блога професора Євгена Михайловича Черноіваненко, декана філологічного факультету ОНУ ім. І. І. Мечникова)
 
  Він народився в селі, яке тоді проголосило себе республікою. Вдумаймося: неотесані селюки проголосили своє задрипане село окремою, незалежною, самостійною й демократичною республікою. У цьому був якийсь по-довженківськи надзвичайно романтичний і  водночас відчайдушно веселий виклик зовсім не романтичному і невеселому світові, який все глибше занурювався у божевілля громадянської війни. Баштанка проголошувала себе вільною від тотального сказу, Баштанка встановлювала для себе свої власні закони, Баштанка шукала свій власний шлях історичного розвитку. Ну, чи це не смішно – «Баштанська республіка»? Задрипане село, а гонору, як у цілої Англії чи Франції.
  Та як подумаєш над цим довше, то не сміх, а зовсім інші реакції виникають: гордість за людей, які здатні були кинути виклик не лише божевільному світові, але й власному рабському минулому, власній психології, власному страху. До чого це я веду? Давно вже здається мені, що в характері Григорія Андрійовича багато чого від характеру його Баштанки. Справа навіть не в тім, що сільський хлопець зробив з себе професора університету, кинувши виклик долі. За радянських часів професорові було чого остерігатися, побоюватися, а то й просто боятися. Григорій Андрійович вражав мене тим, що не боявся грізного начальства, перевірок, комісій, доган, ні перед ким не гнувся, не біг виконати раніше за всіх чергову вказівку міністерства, не боявся на методологічному семінарі, яким керував, ставити гострі й справді цікаві проблеми і по-справжньому науково їх обговорювати, не боявся написати цілковито чесну рецензію на незграбний опус місцевого метра. Він не побоявся обрати для докторського дослідження проблематику настільки нову, незвичну, що після захисту цілих три роки чекав «высочайшего» затвердження.
    Він був природним, не зводив себе до своєї посади, до професора, до метра. Гадаю, він вважав за потрібне принижувати свою індивідуальність тим, щоб підганяти її під якусь соціальну роль чи функцію. Тому, мабуть, не боявся вийти за межі будь-якої ролі або функції. Він не боявся зізнатися в тому, що так і не зміг прочитати якийсь визнаний шедевр («ти знаєш, тричі пробував – не зміг»); не боявся зізнатися у тому, що не розуміє якоїсь статті чи монографії; не боявся у розмові з аспірантом зізнатися у тому, що погано знає дану проблему і тому не ризикує щось радити стосовно її вивчення. Він не боявся, що хтось поставить під сумнів його «професорство», його науковий авторитет. Мабуть, саме тому його авторитет був таким непохитним.
  Мені здається, що він був таким, яким хотів бути, яким вважав за потрібне бути. Незважаючи на обставини. Він часто нагадував мені (цікаво, що не лише мені) олімпійського бога, який з понадхмарних висот (а він же був, згадайте, високою на зріст людиною) з іронічною посмішкою на устах і в очах дивиться на мишину метушню десь там, внизу. Цим поглядом він дивився і на тих, хто інколи ще й тоді, наприкінці 70-х, намагався дошкулити йому. Син Баштанки не вважав за потрібне підкорятися загальновизнаним правилам життєвої гри, він не визнавав над собою влади обставин. Навіть тоді, коли вони складалися для нього вельми драматично.
  Ми всі не знали, чи повернеться він на факультет після важкої хвороби та операції. Та він повернувся – без ноги, на милицях. Повільно піднімався сходами на третій поверх, але на його обличчі була все та ж іронічна усмішка: нічого, хлопці, все нормально, все буде, як і раніше. І він входив до аудиторії, читав лекції, не пропускав жодного засідання кафедри, ради або теоретичного семінару, активно виступав, сперечався, відстоював свою думку. Син Баштанки, він і зараз лишився вірним собі, зберіг свій людський суверенітет.
   Будучи безумовним лідером кафедри, він був напрочуд вільним від будь-яких виявів барства або зневажливого ставлення до будь-кого з нас без винятку. Сім років лаборантства, аспірантства й асистентства дають мені право впевнено стверджувати це. У кожному з нас він бачив людину, особистість, поважав наш людський суверенітет не менш послідовно і щиро, ніж свій. І це не була поза, це не була навіть позиція як усвідомлена стратегія поведінки – це була необхідна умова його існування в світі людей, умова, над якою він, скоріше за все, навіть не замислювався. Син Баштанки, він був республіканцем за своєю людською природою. І в кожному з нас він бачив республіку – суверенну й незалежну.
  Давно вже ми попрощалися з ним, але він лишається з нами не лише завдяки «фотографии на белой стене». Гадаю, що постійне відчуття його присутності породжується тим, що кафедра досі живе в тій атмосфері, у якій жила при ньому. І досі не приживаються у нас інтриги,  зведення рахунків, начальницьке барство. Та це вже, мабуть, не стільки його, скільки наше щастя.
2008 р.
 

«НЕНАГРАДНОЙ, НЕВЫЕЗДНОЙ…»
 
  До 75-річчя з дня  народження Григорія Андрійовича В’язовського багатотиражка «Одеський університет» в номері від 2 березня   1994 р. вмістила інтерв’ю, яке він дав тодішньому редакторові газети Миколі Щербаню.
  Зважаючи на його змістовність, наявність багатьох фактів із життя Г. А. В’язовського, про які він розповідав, оглядаючи пройдений шлях, редакційна колегія вирішила передрукувати цей матеріал повністю, без будь-яких змін.
(Історико-літературний журнал – № 3, 1997 р.)

  10 лютого 1994 р. Ми сидимо на кафедрі теорії і методики літератури, якою ось уже понад чверть століття незмінно керує Григорій Андрійович. Сидимо у верхньому одязі, бо несамовита холоднеча пробирає до самих кісток. І мені ніяково, що в таких некомфортних умовах примушую людину розповідати про себе. «Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство», – прошу Григорія Андрійовича, щоб вивести його з задумливого стану, хіба мало клопотів у кожного сьогодні.
– Про дитинство? – перепитує. – Та це ж довго розповідати.
– Нічого, я послухаю із задоволенням.
Розпочав спокійно, ніби намагаючись не пропустити бодай найменшої деталі, бо не щодня ми поринаємо у спогади про дитячі роки – аби серце не стискалося так часто від гіркого і сумного: скільки ж усякого пережито на тій довгій життєвій ниві…
– Батько мій ніколи не був куркулем, – сказав чітко і зітхнув.
Я не випадково попросив Григорія Андрійовича згадати про дитинство. Справа в тому, що в 1956 р. молодий тоді викладач і науковець Одеського університету Григорій В’язовський в автобіографії для особистої справи відділу кадрів власноручно написав: «В 1930 году отец был раскулачен и осужден к трем годам заключения». Прочитавши таке, я гірко посміхнувся, бо знав всю історію душевних поневірянь Григорія Андрійовича через те «куркульство».
– Мій батько ніколи не був куркулем, – сказав Григорій Андрійович і через якусь мить продовжував:
– Був роботягою, середняком. Але він категорично відмовлявся вступати в колгосп. І його було зроблено куркулем. Це неминуче, так було не тільки з ним, але з багатьма селянами в ті часи. А мене батько хотів зробити хазяїном, і тому  привчав до роботи з шести років. Словом, я працював дуже важко на полі, як справжній селянин, і отже, був готовий до роботи в колгоспі, якому віддав десь, щоб не помилитися, 8 років життя. Роботі за «паличку», пам’ятаєте?!
Одначе в 1929 р. мене вигнали зі школи як сина куркуля. Причому дуже цікаво це було. Я не хотів виходити з класу, мої товариші-сусіди Грицько і Василь Рябухи разом із партою підтягли мене до дверей  класу, перевернули її і викинули в коридор. Більше я в школу не повернувся… Потім була Одеса, де знайшов притулок у рідної тітки. На той час був десятирічним хлопцем.
Григорій Андрійович згадує:
– Провчився в Одесі рік, навчився красти сало, ковбасу – на Алексєєвському базарі, ввійшов у компанію, яка, щоб перевірити мене, примусила одного переночувати в склепі на Другому християнському кладовищі. Переночував, куди було дітися. Страшно було, звичайно. Та закінчився навчальний рік, і мене відправили назад, у Баштанку. А я не вмію розмовляти по-українськи, шпарю по-російськи.
Батька вдома вже не було. Засуджений і висланий, він через півтора року повернувся, по амністії, це було навесні 1933 року. Виявилося, що його не було за що судити.
...Тяжким було дитинство у малого Григорія, ох і тяжким. Пам’ятає, працював з батьком у радгоспі під Миколаєвом, коня водив. На втому боявся скаржитися, бо треба було заробляти на хліб, адже дома залишалися мама, сестри Оля і Маруся, братик Марко. Потім сім’я переїхала до Кривого Рогу, де батько влаштувався на шахту, а Григорія віддали до залізничного ФЗУ.
І знову спогади:
– Я вже закінчував навчання, та раптом мене викликають до директора в кабінет. Той накинувся як навіжений: «Ах ти ж... куркульська морда, як же ти проліз в ФЗУ, розтаку твою... Скільки б аварій наробив, як би ми не додивилися...» Йшов 1937 рік.
Йшов 1937 рік. Повернувся до Кривого Рогу, там же закінчував десятирічку, пробував сили в поезії, друкувався в дніпропетровському журналі «Дружна ватага», його навіть примітили, як талановитого початківця. Своєрідною нагородою була поїздка у складі делегації таких же, як він, у Київ, Москву, Ленінград. На все життя запам’ятався Ленінград, екскурсія по місту, яку провів для них молодий Корній Чуковський – людина щира, відкрита, весела.
В 1938 році знову приїхав до Одеси з наміром вступити до Одеського медичного інституту, бо було страшенне бажання стати або хірургом, або психіатром. З собою возив книжки з хірургії і психіатрії. Згадує: по дорозі до медіну зустрів хлопців з університету. Зав’язалася розмова, почитав їм свої вірші. «Йди до нас, в університет». Так і пішов.
Війна застала його в читальному залі на вулиці Гоголя, саме готувався до іспиту із зарубіжної літератури. Потім під Одесою рили протитанкові рови, аж доки в житі сусіднього поля не сіли два німецькі літаки. «Ото ми тікали...» – Згадав і посміхнувся.
Далі через Кіровоград і Кривий Ріг попав аж в Нижній Тагіл, у вересні вже було і холодно й голодно. Подався до Ташкента, трохи вчився в місцевому університеті. Зрештою пішов до військкомату – так потрапив до Харківського військового хімучилища. Першим орденом Червоної Зірки Григорія Андрійовича було нагороджено за форсування Вісли, другим, таким же орденом, за нічну атаку на Одеському напрямку. Згадує:  початок лютого, шалена ніч, темінь, снігова круговерть. На нас ідуть німці, а ми їх не бачимо. Тоді йому якраз виповнилося 25 років...
   Незримий годинник непомітно для нього намотав, як на спідометрі, ще 50 років. Навіть не збагнув, як це сталося: «Якими були ці роки? В роботі, скільки себе пам’ятаю – працював».
Демобілізувавшись в 1946 році, через рік закінчив свій університет, філологічний факультет. А далі пішла аспірантура, перші кроки молодого викладача на кафедрі української літератури. Починав з давньої української літератури, потім перейшов на першу половину ХІХ ст., але  прочитав всі періоди. Коли прочитав всі курси з історії літератури, серйозно захопився теорією літератури, виникло бажання узагальнити великий історичний матеріал.
З 1954 р. читає теоретичні курси (літературознавство, теорію літератури). Коли вже завідував кафедрою української літератури, із своїм колективом розробив програму з теорії літератури, яка була рекомендована міністерством для всіх філологічних факультетів України.
Проте найбільшу увагу привертала таємниця художнього слова, внутрішня лабораторія письменника, бо дійшов для себе висновку, що психологія творчості – найголовніше, що визначає успіх чи невдачу письменника. Так з’являються книги «Письменник і життя»(1959), «Літературно-художній тип і його прототипи» (1960). В 1965 р. виходить книжка «Специфіка творчого труда письменника». Це вже було утвердження і своєї проблеми, і свого бачення її, і своєї школи в теорії літератури. «Орбіти художнього слова» стає настільною книгою справжніх шанувальників красного письма.
В 1966 р. виходить монографія «Питання психології творчого труда письменника». Це була, власне, докторська дисертація, яка викликала розгубленість у досвідчених експертів ВАКу. Коли вирішувалося питання про присудження вченого ступеня, йому запропонували на вибір – доктора філологічних чи філософських наук.
В цей час Григорій Андрійович вже завідував кафедрою теорії та методики викладання літератури, яка була створена за його ініціативою й на його наполягання. Якби хтось сказав, що його цікавили тільки академічні проблеми, той допустився б найгрубішої помилки. Дослідника непокоїла доля літератури у всіх її проявах – від творчих письменницьких надбань до питань підготовки професійних літературних критиків. Про це  свідчить, зокрема, поява в журналі «Литературное обозрение» (1976, № 2) його статті «Необходимость фундаментальных решений (О подготовке литературных критиков в университетах страны)». Стаття мала широкий резонанс у вузівських і літературознавчих колах.
У біографії Г. А. В’язовського чільне місце посідає епопея щорічних республіканських науково-теоретичних конференцій із проблем розвитку української літератури, що почали свій відлік з 1960 р. і до яких була прикута особиста увага П. Тичини, М. Рильського, О. Гончара, М. Стельмаха, А. Малишка. Саме в цей період виходить друком колективна праця кафедри – наукова біографія Т. Г. Шевченка, яка стала першою спробою системного підходу до наукового вивчення життя і творчості поета.
 Коли створив кафедру теорії і методики викладання літератури, відчув, який тягар звалив на свої плечі. Адже готових фахівців з методики не було – навіщо кривити душею. Всі були фахівцями з історії літератури. Отож, навчали студентів, вчилися самі.
...Готуючись до написання цього матеріалу, я розмовляв з учнями і колегами Григорія Андрійовича. Ось їх думки: з ним, як керівником, було тяжко і легко водночас. Тяжко, бо він і собі й іншим не давав спокою, вимагав праці над собою, а легко – бо ніколи не був тим керівником, які тільки віддають вказівки. Ставлячи комусь будь-яке завдання, попередньо сам обмірковував, чи можливо його виконати взагалі.
Окрім безлічі різних адміністративних і наукових турбот, звалив на себе добровільно ще й піклування про обдарованих студентів, які мали хист до письменництва. Згадує, скільки плідних годин провів з Богданом Сушинським, Анатолієм Колісниченком, Ігорем Кравченком, Володимиром Яворівським, Олексою Шеренговим. Про останнього, посміхнувшись, сказав: студентом був поганеньким, але письменник – талановитий.
...Крадькома зиркаю на годинник, час плине стрімко, а в голові ще стільки запитань. Торкнулися проблем методики викладання літератури. Григорій Андрійович жалкує, що Міністерство освіти до цього часу не звертає необхідної уваги на цю вельми важливу дисципліну.
У педагогічному інституті проблеми методики викладання літератури вивчаються протягом трьох років, в університеті на методику відводиться... 36 годин. «Зате, – говорить з задоволенням, – через 2-3 роки наші випускники стають кращими викладачами літератури, бо у них – фундаментальні знання». Потім додає: «Та й методисти наші більш досвідчені». Подумавши, уточнив: «Найбільш досвідченим, звичайно, я вважаю Анатолія Андрійовича Жаборюка. І не тільки у нас, а, мабуть, на Україні».
Звичайно, зустрівшись, нарешті, з Григорієм Андрійовичем з такої делікатної нагоди, намагався якомога делікатніше підійти до гострих актуальних питань сьогодення. А втім, на мій подив, вони його ніяк не збентежили.
– Що вам сказати про мову? Ситуація дуже складна. Уявімо собі, що в російському уряді, в Москві, – а там багато чиновників з України – мабуть, половина, починаючи з нашого Галушки, раптом заговорили  українською мовою. Що було б? Уявити такої ситуації ми з вами навіть не можемо. Чиновники і в облраді, і в президентській адміністрації, і в міськраді – всюди мають обов’язково володіти, а тим більше в Одесі, принаймні двома мовами, але українською обов’язково, не виявляти до неї негативного ставлення.
Не треба боятися української мови, не треба її ненавидіти, але ж ця тенденція є. Ясна річ, що це викликає відповідну реакцію. Я ж в Одесі був ще маленьким і знаю довоєнну Одесу – на Молдаванці розмовляли переважно українською мовою. А одеський акцент, що це? Та це ж акцент української мови. І ще, от дивіться, ну чого ж воно так сталося? Є постанова навіть колишнього ЦК КПУ – вже і в парламенті нашому почали розмовляти українською мовою – ну й що, ніякої гострої проблеми немає. А от в Одесі та ще на сході України ця справа пробуксовує.
Потім, без будь-якого «дипломатичного» переходу Григорій Андрійович каже:
–    А тепер давайте візьмемо вас і вашу багатотиражку. Що ж ви зробили? Традиційно україномовна газета стала гермафродитом. Вона виходить невідомо якою мовою.
 На моє запитання – «Якої Ви думки стосовно духовного відродження України?» – емоційно відповів:
– Милий мій, яке відродження? Ніякого відродження немає. Зараз тільки говорять багато про це відродження, – а де воно? Молодь не знає ні української, ні російської мови, ось в чім біда. Коли на телебаченні без кінця показують гопака, то ще не відродження. Передача про Степана Руданського – ото відродження.
...Час було закінчувати бесіду. Подумки аналізуючи почуте, інтуїтивно відчув, якої сили волі Людина сиділа напроти мене. Адже я знав, – і в роки його сходження, коли все нібито йшло якнайкраще, деяким «доброзичливцям» не терпілося ужалити його якомога болючіше. Не так брутально, як отой директор ФЗУ, але йому нагадали-таки «куркульське походження». Дивуюся, як можна було після всього спілкуватися з такими колегами. Але натомість я  звернувся до Григорія Андрійовича:
– Давайте підсумуємо ваші трудові  зусилля: понад 10 книжок і, мабуть, стільки, якщо не більше, дисертантів, що успішно захистилися, чверть віку на посаді завідуючого кафедрою, багаторічна праця у спецраді по присудженню вченого ступеня докторів наук при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка, завідуючий секцією літератури і мови Одеського обласного товариства «Знання», член художньої ради Одеської кіностудії, зав. літературною частиною Одеського театру Жовтневої революції, редактор обласного альманаху «Літературна Одеса» та ще десятки різних навантажень, в тому числі й партійних. Як можна було витримати таке фізично?
– Уявіть собі, що я цього не відчував. Але в цьому була винна дружина. Вона так зуміла організувати мій побут, що я все встигав. Усім, що мені дійсно вдалося зробити, я завдячую сім’ї.
На цьому ми завершили нашу зустріч. Я прийшов як гість, щоб вислухати, а не полемізувати. Мені над усе хотілося уяснити для себе природу нашого російсько-українського феномена:  як суспільству вдається не помічати тих, хто чогось вартий своїми ділами на користь тому ж суспільству?
...Спираючись на милиці, неквапливо він пішов до виходу – «ненаградной,  невыездной».


НАУКОВА  ДІЯЛЬНІСТЬ Г.А.В'ЯЗОВСЬКОГО   
 
  Г. А. В’язовський –  літературознавець, теоретик літератури, дослідник психології  художньої творчості. У періодичній пресі виступав як поет та друкувався як літературний і театральний критик. Був головним редактором альманаху «Літературна Одеса» (1950) та збірника «Горизонт» (1970). Очолював створену ним в Одеському державному університеті кафедру теорії і методики викладання літератури (1967). Був проректором університету з навчальної роботи у 60-х роках. Захистив докторську дисертацію в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка (1967).
     Професор Г. А. В’язовський приділяв велику увагу роботі з науковою молоддю, творчо керував аспірантами, був мудрим і уважним порадником не тільки для них, але й для колег. Брав активну участь у роботі двох спеціалізованих рад з захисту дисертацій з філології: кандидатських – в Одеському університеті, докторських – в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України.
        Початок літературної діяльності припадає до 1939 року, коли з’явилися друком перші вірші. По війні працював, головним чином, як критик і літературознавець. Крім статей у пресі та літературознавчих збірниках, окремими виданнями вийшли праці:
 «Письменник і життя» (1959), «Тарас Григорович Шевченко: Біографія» (1960), «Літературно-художній тип і його прототип» (1962), «Специфіка творчої праці письменника» (1964), «Питання психології творчого труда письменника» (1966), «Орбіти художнього слова» (1969), «Теорія літератури» (підручник, 1975), «Від життя до художнього твору» (1979), «Творче мислення письменника» (1982), «Світ художньої літератури» (1987).
Член Національної Спілки письменників України.
  З 1954 р. читає теоретичні курси (літературознавство, теорію літератури). Коли вже завідував кафедрою української літератури, із своїм колективом розробив програму з теорії літератури, яка була рекомендована міністерством для всіх філологічних факультетів України.
  Проте найбільшу увагу привертала таємниця художнього слова, внутрішня лабораторія письменника, бо дійшов для себе висновку, що психологія творчості – найголовніше, що визначає успіх чи невдачу письменника. Так з’являються книги «Письменник і життя»(1959), «Літературно-художній тип і його прототипи» (1960). В 1965 р. виходить книжка «Специфіка творчого труда письменника». Це вже було утвердження і своєї проблеми, і свого бачення її, і своєї школи в теорії літератури. «Орбіти художнього слова» стає настільною книгою справжніх шанувальників красного письма.
  В 1966 р. виходить монографія «Питання психології творчого труда письменника». Це була, власне, докторська дисертація, яка викликала розгубленість у досвідчених експертів ВАКу. Коли вирішувалося питання про присудження вченого ступеня, йому запропонували на вибір – доктора філологічних чи філософських наук.
  В цей час Григорій Андрійович вже завідував кафедрою теорії та методики викладання літератури, яка була створена за його ініціативою й на його наполягання. Якби хтось сказав, що його цікавили тільки академічні проблеми, той допустився б найгрубішої помилки. Дослідника непокоїла доля літератури у всіх її проявах – від творчих письменницьких надбань до питань підготовки професійних літературних критиків. Про це  свідчить, зокрема, поява в журналі «Литературное обозрение» (1976, № 2) його статті «Необходимость фундаментальных решений (О подготовке литературных критиков в университетах страны)». Стаття мала широкий резонанс у вузівських і літературознавчих колах.
  У біографії Г. А. В’язовського чільне місце посідає епопея щорічних республіканських науково-теоретичних конференцій із проблем розвитку української літератури, що почали свій відлік з 1960 р. і до яких була прикута особиста увага П. Тичини, М. Рильського, О. Гончара, М. Стельмаха, А. Малишка. Саме в цей період виходить друком колективна праця кафедри – наукова біографія Т. Г. Шевченка, яка стала першою спробою системного підходу до наукового вивчення життя і творчості поета.
  У 1975 році Григорія Андрійовича призна­чили головним редактором літературно-художнього і громадсько-політич­ного збірника "Горизонт", що його видавала Одеська організація Спілки письменників України. Очевидно, вирішальну роль у цьому призначенні відіграв той факт, що Григорій Андрійович вже мав досвід редагування подібного збірника, який раніше, наприкінці сорокових років, виходив під назвою "Літературна Одеса".
  Мабуть, один лише Григорій Андрійович знав істинну ціну кожної його появи на факультеті. А приходив він не тільки на лекції, а й на вчену раду, на засідання методологічного семінару. Він любив студен­тів і не уявляв свого життя поза спілкуванням з ними. Він жив життям факультету і не міг залишатися осторонь, коли на факультеті проводив­ся той чи інший важливий захід.
  Стала вже традиційною міжнародна наукова конференція "Роди і жанри літератури", присвячена пам’яті професора Григорія Андрійовича В’язовського. Відкриття однієї із таких конфе­ренцій відбулося 25 квітня 2001 року. Організатори її вирішили замість звичного пленарного засідання провести своєрідний "ранок спогадів" про вченого, пам’яті якого присвячувалася конференція.

 

 


Джерело публікації: http://bgymnasia.blogspot.com
Категорія: Видатні люди Баштанки та району | Опублікував: vagonta (07.02.2016)
Сподобалася стаття? Розкажіть про неї своїм друзям через соціальні мережі:
Статтю переглянули 1201 чол.
ПОШУК за ключовими словами (тегами): психологія художньої творчості, теоретик літератури, літературознавець, баштанчанин, В’язовський, дослідник психології
Всього коментарів користувачів сайту: 0

Ваш коментар до публікації:
(можна через соцмережі та акаунти: "Фейсбук", "ВК", "ОК", "Гугл", "Яндекс" та ін.)

avatar
 
 

10 НОВИХ КОМЕНТАРІВ
ВІДВІДУВАЧІВ САЙТУ  ДО НОВИН ТА СТАТЕЙ сайту Баштанського району:

 



Згідно Правил адміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.

 

           

Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz