Блоги жителів міста Баштанка та Баштанського району Блог Оксани Смоли з міста Баштанка
 
Головне меню сайту

вхід на сайт

Персональний блог
Юлії Дубогрій [4]
Василя Гонти [29]
Оксани Смоли [8]
Олега Требуха [1]
Ірини Пшиченко [72]
Петра Войцехова [41]
Віктора Коваленка [115]
Михайла Данилюка [3]
Олександра Басенка [13]
Валентина Гриценка [27]
Олександра Процака [7]
Антоніни Заворотнюк [20]
Олександра Дорошенка [3]
 
Баштанка рекламна
Загрузка...
 

» Усі блоги " » блог Оксани Смоли [ Додати запис до власного блогу ]

Оксана Смола, етюди «Тиша кольору індиго»

Оксана Смола, етюди «Тиша кольору індиго»

І
Огром міста ніби стопудовий кавун! І з нього зусібіч зі свистом і шумом розлітається насіння. Перестиглий кавун, яким зі всього маху – спересердя чи з необережності, хряснули об асфальтну кору землі! Відтоді барвистий гул, галайкання, гам не стихають. Лише змінюються шумові декорації:  вокзал, площа, метро…  
Зі станції метро «Вокзальна» ескалатор сірою ребристою стрічкою впадає ув освітлену пащеку підземелля, – спробуй-но втриматися із важелезною валізою і сумкою через плече! Галасливий посвист потяга – хочеться заткнути вуха після безсонної ночі. А потім, потім – навальний зустрічний людський потік при виході з підземелля «Святошино», доводиться рухатися проти течії, притиснувшись до стіни. Іронія долі: в дійсності майже все так само, як і в сучасній літературі…
Ось-ось має рушити електричка на Ірпінь, устигаю ув останню мить, дякуючи статечному дядечкові, що з милостивою  посмішкою підхоплює мою, майже непідйомну, ношу на колесах.
У переповненій електричці, котра нагадує чимось продовгуватий кавун,  гармидер схожий на вокзальний: шепіт-шерех розмов, раз-у-раз озиваються мобільники; у проході теж не протовпитися: корзини, мішки, мішечки, кравчучки, рюкзаки, картонні коробки...
Всюдисущі крамарі пропонують без кінця всяку всячину: запальнички, солодощі, спеції, гаманці… Замурзані циганчата  старанно виводять котрусь свою, автентичну, пісню. А електронний диктор укотре ніяк не вимовить назву зупинки: виходить щось смішне й нерозбірливе. Тож укліпилася у вікно, щоб не прогавити Ірпінь, і милуюся віковічними соснами, їх незрівнянними, гончарно-теплими стволиками в блакитній солодкій гущі ранкового неба. Сосни здаються теплими і домашніми, здається, що можна провести долонею по їх шорсткій корі, а тільки – між соснами і мною –  запилюжене віконне скло і шум сталевих коліс електропоїзда...  
Потяг починає гальмувати. Перепитую про всяк випадок:
– Це Ірпінь?
– А вам яка станція треба? – кидає на мене погляд жіночка, вив’язана яскравою хусткою по-старосвітськи, що сидить біля дверей із двома чималенькими плетеними кошиками.
– Мотя, от ти… Жінці Ірпінь же і треба! Правда? От ти любиш перепитувати,  – озивається сивий дядько у картатій сорочці, певно, її чоловік.
– Вася, помовчи.

Околиця. Перон. Даленіє шум електрички. Геометричні креслення колій, – можна заплутатися, наче у Світовій павутині. У підземному переході сморід і темінь. При виході-вході бабульки з різноманітним крамом: домашній сир, пластикові пляшки з молоком, в’язані пінетки, зелена ріпчаста цибуля, помідори, огірки  –  звісно, з теплиці, надворі лише червень.
– Беріть, домашнє молочко!
– Полуницю беріть, гляньте яка! Одна в одну!
Струнка бабуся тримає в руці віялом янтарні півники на паличці. Крізь прозору карамель сяє ірпінське сонце.  
А далі – запилюжені бур’яни, гравій, глина… І нарешті – асфальтована дорога. Добре, що валіза на колесах. Сторожко обходжу великого пса, він так уважно пантрує за мною, повертаючи лакований писок услід: може, голодний? Роззираюся на всі боки, хоч би трапився хто назустріч, де ж той Будинок творчості? Тополі, труби теплотраси, затишні дворики містян, багатоповерхівки по інший бік вулиці, безпритульні собаки, підлітки на роверах, огрядна бабуся з маленьким онуком – він  чіпко вхопився пальчиками за її натруджену руку.  
 – Ось, по цій стороні йдіть і побачите зелені ворота – ото будинок письменників,  –  пояснює вона.

Нарешті! Будинок творчості! На зеленій брамі напис: «Стороннім вхід заборонено!» Нібито це вхід до раю чи пекла. Стою і не наважуюся зробити крок  у незнайому оазу для письменників, розмислюючи: я стороння чи ні?..
Попервах трохи вражена запустінням території, будівель і… запустінням душі, але не тут  –  виправляю сама себе,  а в сучасній цивілізації. А ще здивована – тишею!
Тиша шумким водоспадом ллється із блакитного неба, і душа блаженствує у тиші кольору індиго. Цю повноводну, зелено-шумливу амальгаму багатоголосого спокою й безгоміння можна бачити, осязати, слухати з насолодою, мовби симфонію, навіть пестити її очима,  відчувати на дотик шкірою, наче дотик морських солоних хвиль! А ще вловлювати аромат тиші – вона мовби  дорогий парфум. Чомусь здалося, що ця субстанція тиші має запах сандалового дерева… Напевне, зауважите: звідки взятися сандаловому дереву серед сосон і  дубів?  
Попри те, що я уперше в Ірпені,  звідкись узялося підсвідомо-напосідливе враження: Будинок творчості письменників – корабель, який відпливає… Добре, якщо я помиляюся, певно, що помиляюся, але, незважаючи на мить відлітання у розквіт літа, тут особлива аура.
Піднімаюся естакадою сходів. Меланхолійна патріархальність: густо побілені стовпчики і на них – декоративні вазони, балясини балюстради,  злегка похилені, живописність ліній і силуетів. Долі, на шкарубкому асфальтному покритті – малюнок  трепетних тіней від листя яблунь і акацій, між ними – пелюстки світла, аж до сліпучо-білого, ніби розсипані квітки флердоранжу. Зупиняюся, щоб перепочити, і слухаю тишу… Вона  має колір! Таємничий колір індиго!
У  першому номері десятого корпусу, куди мене поселили, у стареньких кріслах мило посміхаються два кумедні ведмеді: мама, тато, і біля них – мишеня, цілком зійде за їх дитинча. Укладаю цю симпатичну компанію на двоспальне ліжко в іншій кімнаті: нехай сплять! Дістаю ноутбук і всідаюся за письмовий стіл…
Письменники стверджують, що тут добре пишеться, певно, це правда!
18.06.2015

 
ІІ
Ранок. Тиша. Самотнє, може навіть невпевнене цвірінькання котроїсь пташини. Чисте, яскраве цвірінькання. І знову – ти-иш-ша.
Ше-рех, ш-шш-шум автівки. Пауза, як у нотній партитурі, й потому – кілька пташок поперемінно співають осанну небу й Ірпеню.
Крізь марево занавіски  в очах дзвінкий зелений краєвид – кольори теж уміють співати і пломеніти, ніби вогнище – тільки зелене. Воно не спалює, а саме згоряє від сонця, непомітно, вже надосінь, а наразі – початок літа, тож у зеленому полум’ї ще можна купатися, мовбито в приємному літеплі.
Вранішнє сонце майстерно висвітлює і поглиблює тіні у кронах дерев, одразу виникає спокуса вхопити пастель і залишити цей променад зеленоквіття, цю  незабутню мить відлітання і співу на аркуші паперу. Але поки що залишаю живопис на потім, натомість вирушаю на прогулянку.
Калейдоскопічне враження від природи, може тому, що ловлю фотоапаратом миттєвості неба, річки, водяного плеса копанки, навіть ряски – живопис потрясний і розкішний, а велетенська верба над річкою Ірпінь – унікальний, метафоричний образ!
Могуття срібно-зеленої крони застигло в часі. Монументальність і беззахисність, зелена жіночність, бездоганність, на вершечку – округлі зелені кульки – гнізда?  Вітер чеше зеленокісся верби,  і воно – пливе за водою… Лише потужний стовбур – нерухомий, здається вічним, як небо, і земля, і як річка Ірпінь… Біля верби хитається осока, освітлена сонцем, трохи далі – хвилюється  левада, аж ген-ген – шерхотить зеленим шумом ліс: сосни, дуби, акації…
Повертаюся. Вівчарка Грета, вона вже старенька, сумирно лежить під ялиною на теплій землі. Песик на прізвисько Білий (її синочок), гавкає за двох, відганяючи конкурентів із території. Грета лише підійме голову, спроквола подасть голос і знову опускає рудий писок на руді лапи і дивиться жалісно, певно, хоче пояснити: «Стара я стала…». Білий, незважаючи на те, що любить погавкати, сумирний, доброзичливий і лагідний песик. Він уміє чарівно посміхатися чорно-рожевим, вологим носиком і щоразу чекає нас біля їдальні.
– Собачечка моя малесенька! Симпатюлечка білесенька! – не стримуюся від емоцій.
Білий задоволено метляє хвостом.
– О-о! Звідки така любов? –  дивується Світлана Йовенко, бо вчора я сторонилася незнайомого пса.
Білий подає голос. А сосни шумлять.  Віковічно. Плавно диригують пружними сосновими лапами у піднебессі! Вони ж не просто шумлять від вітру, вони  розповідають про тишу… Про світ. Про всесвіт.
9.06.2015

 
ІІІ
На світанку таке дзвінке, настояне на соснах, резонансне повітря, що від гуркотливого лету електропоїзда двигтить земля і дзеленькає, ладне розлетітися на друзки, наче весільний келих на щастя, скло на балконних дверях (воно із двох шматків,  сяк-так прихоплене скотчем)!
Через відчинені у зелений світ двері з войовничим дзижчанням залетів непроханий гість – джміль. Великий, волохатий і кумедний! Спочатку поводився по-хуліганськи, нахабно. Невже доведеться ділити помешкання з цим агресивним сусідом?! Прихлопнути капцем або чим іншим я  ж його не наважуся! Але джміль, загрозливо покружлявши по кімнаті, заплутався у шумовинні органзи із ламбрекена.
Бідолаха ніяк не міг знайти шпарину, щоб вилетіти з пастки на волю. Дзижчання-погроза змінилася на дзижчання-квиління. Намагаюся допомогти бідоласі, а тільки ж комаха ніяк не хоче зрозуміти моїх благих намірів! Урешті волохатий зайда чимдуж гайнув у відкритий простір – тільки його й бачили!
Після сніданку вирушаю на прогулянку, озброєна фотоапаратом, ніби казковою лінзою, здатною бачити дива і зупиняти мить всупереч часу. Спускаюся вниз до річки. Дрібний білий пісок, ноги втопають у  його гарячій сипучості, ніби у  високих барханах. Почуваюся трохи велетнем, щось на кшталт Гуллівера! І… несміливою дитиною, яка потребує маминої опіки. Всідаюся на піску в затінку дуба, біля річки Ірпінь.
Сьогодні на пляжі велелюдно, ніби на ярмарці: жарти, сміх, розкутість, анекдоти, голизна тіла – злегка прикрита тканиною, і голизна води – злегка притрушена ряскою, і беззахисність могутньої верби,  з широким і міцним, як у дуба, стовбуром, живописно помережаним рівчачками, ніби старечими зморшками. Віковічна верба-вербиченька спостерігає за  шумовинням суєти навколо неї – певно так само, як ми за мурахами...
Посередині водного плеса – буйно-зелена корона акацій і дубків. Оленячо стирчить гілля напівзасохлої вербички, міняться брижі води, місцями  вода у річці світиться гладенькою ковзанкою – вона здається льодяною  у спеку, ніби  по ній насправжки можна кататися на ковзанах!
Скрипить крона дуба, ніби поскрипує гусяче перо від натиску на папір. Буря і натиск?.. Ні, пошук тиші й гармонії (заперечливо підіймаю погляд до неба)! Тиші. І гармонії. Хоча насправді у моїх, відвиклих від авторучки пальчиках – ширвжитковий інструмент – авторучка. Відвиклих не від неробства та марнування часу (хоча і без цього не обходиться), а тому, що клавіатура ноутбука вже давно змінила авторучку – традиційний школярсько-бухгалтерський і письменницький інструмент.

Увечері – променад звивистими доріжками ірпінського Будинку творчості. Двоповерховий жовтий будиночок, старесенький, обідраний, відчинена кватирка  вказує на присутність господарів, а на балконі – берізка! Тендітна берізонька на білокорій ніжці, із зеленим листячком. Біленькі тонкі корінці звисають крізь пощерблену балюстраду балкону.
– Звідки ж вона росте? З бетону? – дивується Світлана Андріївна.
– Там же ніякої землі!
– Гляньте, більше двох метрів!
Стоїмо і зачудовано дивимося на берізку. Якщо берізка здатна брати сили, акумулювати енергію сонця, то тим паче людина, Homo-ferriens, Homo-сумуюча!
Геніальна квінтесенція росту!
Геніальна любов до життя!
20.06.2015

 
ІV
Гінкі сосни. Божечку, які-і гі-і-інкі сосни!
Корабельні!  
Від погляду на них, вчувається шум моря. Крони дерев, поскрипуючи,  шумлять, захоплені в лабети вітру, немовби корма розсікає хвилю?
Чи може, то пливе невидимий вітрильник часу?
Хтозна…
А тільки я лечу пташкою і опиняюся на самісінькому вершечку розлогої сосни! І там, де дрібнесенькі й молоді гілочки пахкої хвої, звиваю собі гніздечко. Всередині, в грудях – хоральна тиша,  ніби велетенський храм, і власне серце – ніби дзвін!
Спів пташок довкола зливається із суголоссям тиші.
О, що не кажіть, а в сучасному соціумі тиша – справжній скарб!  
У цю мить ірпінська тиша  мені видається найтихішою у світі!
Чути всі чисті-чистюсінькі голоси пташок і пташенят, ніби в комп’ютерній програмі для відеомонтажу  зменшено  фонові шуми. Молоде завзяте цвірінькання-сюрчання-співання, голосне витьохкування складних рулад –  від адажіо пташиного співу розпогоджується на душі. Усе ще  в подивуванні: яка професійна злагодженість партитур соліруючих партій! Ніби це не спонтанна хорова пісня, а трудився талановитий хормейстер! Який? Пташиний, звісно! І як він мав би виглядати: з чорним метеличком і білою маніжкою на пір’ячку? І диригувати тонесенькою гілочкою осоки?  
А між іншим, повітря пахне солоним морським бризом – збирається на дощ. Лапатисте гілля  – абревіатура печалі й радості. Звучно зелена хвоя у піднебессі здається пухнастою і м’якою, схожою на кашемір, а в ній – статичні дзиги шишок із лусочками. Візерунок на сосновій корі – теж схожий на лусочки: унікальна гармонія форми й кольору!
Світла теракота стовбурів ще не досягла потрібної енергетичної напруги, бо наразі небо похмуре, а вчора ввечері стовбури світилися так, немовби підсвічені зсередини, віддавали накопичене  за день тепло.
Єдиний дискомфорт – ірпінські комарі, вони надто великі й приставучі, вкрай нахабні.  І першіння в горлі – певно, наслідок горіння торф’яників, а так – усе ОК!
На галявинці, поряд із моїм червоним будиночком, декілька  молоденьких берізоньок на тонких ніжках, як у балерин. Вони мовбито кудись бігли і раптово зупинилися. Тримаюся за шершавий білокорий стовбурець – у деревця добра енергетика, рівчачками  кори поспішає комашечка… Куди ти, малесенька? Світ довколишній – великий і небезпечний…
У тишу вривається гул-посвист електропоїзда – залізнична колія неподалік. І знову пташиний спів.  
Душа –  у пошуках тиші, істини і слова… І гармонії у всьому. Навіть у погляді на березову кору сірувато-пастельних відтінків! На ній різної форми ромбики, ніби вигравірувані письмена. Жодного схожого ромбика – непомітна галактична різнобарвність. Випадковість чи тайнопис?
Це світ краси і дива,  порятунку від істерії сучасної цивілізації, від хаосу й гармидеру.
21.06.2015

 
V
Зрання тихий і мелодійний, наче колискова пісня,  ірпінський дощ над ірпінським лісом. Дочекалися. На обстриженому бузкові вже теліпалося, геть неживе, зів’яле листя. І трава місцями збіліла, для мене це дещо дивно, бо на Київщині  немає такої знесилюючої і тривалої спеки, як у нас, на Миколаївщині.
Післядощова тиша мовби настроєний резонатор для фортепіано. Коливання тиші відчуваються на клітинному рівні, аж солодко душі.

Який антонім до слова війна? Мир! А ще – тиша!
22.06.2015

 
Господи, як геніально-неперевершено цвіте липа!
Геніальність – це цвітіння. Це стає очевидним при погляді на сяйнисту золоту купіль липового квіту.
Захоплено вбираю очима липовий цвіт. Ну, що б, здавалося, особливого? Дрібненькі пахучі квіточки, жовтенькі, пухнасті тичинки! Але ж душа оживає! Радіє! Відгукується, при погляді на рясно квітучу,  розкішну крону липи.

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!...

На сході – війна. Війна. Це слово – ніби темна, без кольорів і навіть відтінків ніч. Війна… Її відгомін чути в Ірпені, та й по всій Україні.
А липа цвіте. Неповторно. Непохитно.
Може, навіть стоїчно, ясно-сонячно!
Знерухомлено стою під липою, ніби під сонячним водоспадом, що пахне медом. Кожна квіточка – особлива, неповторна. Стає  жаль: мить цвітіння – лише мить, але мить більша за вічність…
23.06.2015


 
VІІ
Славнозвісний будиночок фабриканта Миколи Чоколова втопає у зеленій гущі чагарника, у тремкій і густій прохолоді кленів і акацій на узвишші, ніби Дім на горі. Флер таємничості, драми, тиші, блискавки, радості  і жури –  тихої, покірної і бунтівливої, стихійної, котра нічим не видає себе до пори до часу.
– Ось із цього балкону, бачите,  Володимир Сосюра читав вірші!
– Тут Павло Загребельний написав «Роксолану»!
– Тут знімали фільм… А тепер здають у найм. Он і вивіска «Ласкаво просимо!».
– Там нечисте місце… Кліщі… Краще цієї доріжкою.
– Соловйова забрали в АТО. Поки що на полігон.
– Обережно, сходи!
– Дякую, Світлано Андріївно. Мені ще ж не сімдесят!
– От, невихована нахаба!
Білий дрімав біля лавки, але, побачивши нас, біжить, махаючи хвостом.
– Біленький, привіт!
Колись бігав цими доріжками білий кінь на прізвисько Білий, тут люблять розповідати історії про письменницькі витівки з конем… Тепер бігає білий пес на прізвисько Білий! Спадає на думку порівняльна сентенція: маліє письменницька братія…
24.06.2015

 
VІІІ
Зі Світланою Йовенко були на узліссі й на лузі, квітучому лузі, де від подиху вітру неповторно живописно, співоче  віється-пливе ковила, що я теж, тримаючись за тонке, як тятива, і пластичне стебельце, солов’їно лечу з ковилою понад лугом. Лечу і  не можу саму себе спіймати й повернути до дійсності – міцно поставити на грунтову доріжку, що поросла запилюженим споришем. А довкола острівками, біло-біло, весільно цвіте кашка! Вона схожа на морську піну на зелених хвилях отави: ніби ось-ось наскочить хвиля й приб’ється до ніг.
Золотисто-медово пахне медуниця,  але, щоб почути цей аромат, треба нахилитися до квітки, бо тут, у лузі,  поліфонія квіткових ароматів. Білі грамофончики берізки тихенько дзвенять у такт вітру: срібно, сором’язливо, їх уважають за бур’ян, а вони – теж  квіти! В луговім широкополлі  такі ж доречні, як кома чи крапка в реченні! Серед різнотрав’я букетики ромашки ніби чисті, привітні усмішки! Вони, ніби маленькі діти, безпосередні й веселі.
Тут і деревій, і іван-чай.
І полин-чорнобильник – сивенький, сріблястий; здається, він, оцей самий полин, що росте з незапам’ятних часів, ще бачив навали татаро-монгольської орди! Так, життя іноді пахне полином, але це нічого, це минеться, щось є в полиновому запаху від вогнища в полі, від аромату картоплі з димком, навіть від святкового запаху дитинства…
Світлана Андріївна – в ролі відеооператора, не втримується від емоцій:
– Небо. Оса. Так. Класно. Галявина. Тини. О! Супер!. Отак! Небо. Небо-о-о. Та-ра-ра-рам… Та-рі-ра-рам…
– Може, скажете щось для України? – пропоную Світлані Андріївні, трохи жартівливо і серйозно водночас, наводячи фокус фотокамери.
– Для України?
– Так! – підтверджую.
– Треба будь-що зберегти Ірпінь! Бо це історія. І завжди тримати в пам’яті оту березу, яка росте з бетону! Це витривалість посестри нашої, це витривалість будь-якої української істоти, яка буде пробивати шлях до води, до життя!
Ковила пливе… Ніби морські білопінні хвилі котяться лугом.
Тиша. Дивовижна ясність думок і серця.
– Гарно, – тихо промовляє Світлана Йовенко.
Знімаю панорамно луг, вдалині високовольтна лінія електромереж.
– Що ви леп знімаєте? Не треба леп знімати! Це варварство! – голосно обурюється Світлана Андріївна.
Обабіч звивистої стежечки – кліпають вогниками дрібнесенькі, рожеві квіточки лісової гвоздички, а трохи далі натрапляємо на кущики нехворощу, листя схоже на соснові гілки, тільки м’які. А ось і цар лугів – його величність осот! Він ще не зацвів, ще не настав його золотий час, але все одно хоч і бур’ян, а осот неймовірно гарний!
– Будяк – улюблена квітка Вінграновського! – каже Світлана Йовенко.
– А це суріпочка. Бур’ян. Чуб такий розкішний. А оце галявинка, бачите? Це приходить вдова з чотирма дітьми, і вона косить,  вони всю траву згрібають – і в мішки… Видно, у них кози.
Вийшли на узлісся. Надзвичайно! Шум вітрів, здається, не лише з узлісся, а звідусіль, з усього світу: з поля, з моря, із африканських прерій…
Дерева міняться зелен-листом – ніби бриз на річці.
– О-о-ой, вітер, мій золотий! А-ах… Чого мені жаль, так це вітру, бо цього вітру вже не почую… – з ностальгією в голосі говорить Світлана Андріївна.
Стою на траві босоніж. Трава гостра, цупка, м’яка й оксамитова водночас! Моя спідниця розвівається на вітрові яскравим турецьким (колорит і малюнок тканини) вітрильником. Відчуття незабутнє. Вітер  обвіває зусібіч, ніби я деревце, тонке й гінке, мовби та берізка на балконі…
Якщо заплющити очі, то музика вітру, музика тиші стає яскравішою, тоді її не лише заглиблено чуєш, а вдихаєш, ніби приємний  аромат.
Це не просто вітер, не просто тиша –  це органна, потужна  симфонія! Океанічна! Її не почуєш у гамірній суєті мегаполісу, а лише тут, на узліссі, коли стоїш на лісовому ґанку, вільно розпростерши крила.
Слухаю музику вітру і розумію: природа зцілює! А ще – додає слуху, зору: бачиш і чуєш усіма органами чуттів одразу! А зелена ірпінська краса неймовірно додає сили серцю і, врешті, ногам, бо прогулянка була досить тривалою.

Після вечірньої фотосесії Світлана Андріївна, Ірина Іванченко з донькою Дашею і я переглядаємо фото на моєму ноутбуці.
Скільки сміху і позитиву!
25.06.2015

 
ІХ
Сьогодні благостна тиша і  похмуре, переддощове, небо. Але я б його не називала похмурим тільки через те, що на небосхилі немає звичного спечного сонця. Небо – умиротворено мудре, спокійне пристанище для думок. І вітер, вітер часу, вічний вітер, рухає думки, а не лише чеше-розчісує опахала ковили, що пливуть над лугом.
А ще тиша – шелестка. Ніби хто гортає написані сторінки вічної книги… І вічний шелест трав, і сосон, і акацій…
Так, медитативна тиша на дивані з книжкою і дрімотний стан: втома чи ілюзія втоми, а може, синдром утоми, викликаний буттям у сучасній цивілізації? І хоча умовно (не насправжки) суєта буднів залишилася за парканом Будинку творчості письменників із вірчим написом: «Стороннім вхід заборонено», все ж таки дотик сучасних оксиморонів життя у глобалізованому світі, схожому на метро в час пік, дає про себе знати легким  дотиком вітру до щоки чи незлобивим доторком зеленої гілочки за плече, навіть вічно квітучим буйнорястом ірпінських лип.
Липи… Вони тут розкішні! Здається, ніколи не перестануть цвісти! Їх обдирають-рвуть-збирають, а вони викидають нові пахучі суцвіття, і вечірні намистинки нерозквітлих тендітних, але неймовірно досконалих пуп’яночків, як усе в природі, надранок наповнюють тишу заспокійливим п’янким ароматом липового цвіту.
Насолоджуюся дощовою тишею.
Тиша – це не відсутність звуків, тиша – це відсутність какофонії.
Зараз іде дощ, звичайний дощ. Стою на балконі, ніби в театрі, слухаю спокійну арію літнього дощу. Вона може здатися одноманітною, але  ніколи не набридає, навпаки, хочеться розтягнути задоволення від  дощової тиші! Дощ ніби почув моє прохання –  вдячно зашумів, дубове листя заплескало в  долоні, а дрібне, акацієве, екстатично затремтіло, і в повітрі запахло свіжою, навіть джерельною, прохолодою.
Крізь зелений занавіс відчиненого балкону прохолодне дихання ірпінської тиші має зеленуватий, приємний і заспокійливий відтінок, як і зелений краєвид за моїм вікном.
Авжеж, гармонійна, глибока тиша схожа на море! Його не вичерпати ніяким ковшем: ні зоряним, ні звичайним! Але все ж таки, ще тільки початок, а вже… кінець! Ірпінська тиша у червні  вже має нотки осінньої ностальгії: пахне дрібними яблучками, ще недозрілими, гіркуватими на смак, як полин, але вже червоними. Може, тому, що настає мить прощання з Ірпенем, мить відлітання чи перельоту – як для птахів, ніби за океан…  
А поки що п’ю тишу по краплі,  по дощовій, прохолодній краплі, з відтінком смарагду, бо в кожній краплині, мовби у дзеркалі, відображаються ірпінські ліси, квітучий  луг і посмішка тендітної ромашки крізь осмуту неба.
Шум електрички ніби рефрен, що відтіняє ірпінську тишу. Опісля тиша починає виразніше звучати, так, ніби їй додали барв, як у живописі, або скупали в літеплі, наче маленьке дитя.
Слухаючи дощ, можна відчути час. Він так само, як і дощ, падає лункими краплями, їх миттєво всотує піщана землиця спраглими губами.
А є ще спрага творчості… Коли слова сприймаєш на дотик, на смак, на колір, на об’єм, на вагу, а не лише відчуваєш їх лінгвістичну форму і зміст. Коли кожне вірно знайдене художнє слово –  як планета у Всесвіті!
26. 06.2015

 
Х
Вночі краплюжив  дощ. Ніяк не могла заснути. Подушка, мовби наповнена свинцем. Уранці спішно провели Світлану Йовенко. Залишилося  легке роздратування і невдоволення. Таксист під’їхав до ґанку, Володимир Гутковський і Тетяна Громова – теж вийшли.
Сніданок. Самота. Тиша. Цвірінькання пташок. Свіжа прохолода, аж кришталева, і зелені смарагди крон у вікні. Клавіатура нетбука і снігова, альпійська пустеля віртуального аркуша перед очима...   І тиша! Таємнича, з якої народжується світ. Цю рятівну тишу можна вдихнути, наче кисень, коли маліють сили при підйомі крутосхилом на вершину Альп. Коли, ніби човен на мілині, корма розбивається силою хвиль…Тоді душа, ніби чайка над морем, шукає поживи – слова, а воно – слово, скидається, мовби срібна спинка осетра… Як його спіймати?
За письмовим столом чарівна мелодія літер на клавіатурі нетбука зблискує, наче вода в Ірпені в сонячну днину. Насправді? Чи, може, здається?
Потужною хвилею накочується шум сосон, а десь там, за сотні кілометрів, шумить справжнє  море. Хоча в цю мить, шум сосон здається шумом чорноморських хвиль.
Чорне море насправді ніскілечки не чорне. Воно іноді буває кольору індиго, як і ця таємнича, безмірна, як і море, ірпінська тиша…
Час ніби ірпінська ріка: тече, міниться риб’ячою сріблястою лускою. А тільки  жодну з цих лусочок не вхопиш і не покладеш на долоню…
Час, ніби дзеркальний короп, зблисне лускою, змигне хвостом і пірне на глибину всесвіту…
У кімнаті письменницької обителі все ще світиться образ берізки, тієї тендітної берізки на балконі. Слово має пробивати крицю байдужості, ліні, фальші – яка схожа на бетон, на залізні грати, на посвист російських «Градів»…
Слово, ніби амфібія, здатне жити на суші і в морській глибині. Черпаю тишу, мовби воду з криниці – цеберком, і п’ю.
Тиша буває такою глибокою, ніби криниця, що наскрізь пронизує земну кору – ніби рана навиліт. Стає боляче – може, від усвідомлення драматизму, контрасту? Бо в сучасному світі – ніби на війні... Тільки ця війна невидима, але на ній, як і на справжній, де розриваються снаряди й міни, вбивають і ранять, і завдають душевного болю… Цей біль душі здатна вилікувати, хіба що… тиша вдалині від світу, від буденної суєтності.
27.06.2015

 
ХІ
Тримаюся за квітучу гілочку липи, мовби за якір, щоб не опинитися у відкритому морі, не загубити власний слід на воді…
Тиша-море.
Тиша-всесвіт.
Медитативна. Самозаглиблена у зелений рухливий краєвид.
Вітер енергійний, аж зимний і веселий. Трохи навіть розбишацький. Молоденькі дубочки намагаються ухилитися від його обіймів, а зелені віття акацій кивають, ніби розшаркуються в реверансах на всі боки перед паном вітром, а сосни, навпаки,  велично й докірливо хитають верхівками.
День Конституції. Неділя здається буднем… До того ж вітер викликає ностальгію за вже минулим для мене Ірпенем, за узліссям, де віють-повівають золоті, золотенькі вітри (за висловом Світлани Йовенко), за корабельними соснами, за їх недосяжністю, за їх рвійно-темними верхівками, що розхитуються на на фоні неба, за зеленим квітучим морем лугу, який не перепливти на човні часу, за ковилою, за медуницею, за полином…. Вони все ще пахнуть, незірвані, коли торкаюся клавіш нетбука в кімнаті письменницької обителі. Схожа на подих вітерця легка ностальгія: за відчутим, побаченим, почутим, за втраченим і набутим, за піснею вітрів, за зелен-шумом, за мелодією, яка викликає і викликатиме ауру художніх образів.
Як прочитати тайнопис ромбиків на березовій корі?
Звідки взяти сили, як берізці на балконі?

Тиша кольору індиго…
Ця метафора виникла спонтанно, ще тоді, в переповненій електричці при погляді на сосни у вранішній пастелі неба крізь брудне віконне скло…
Бо насправді тиша – небесна гавань. У сучасному метушливому світі, схожому на метро в часи пік, тиша почасти видається недосяжною, тому чиста гавань неба, як небесний Єрусалим…
Тишу теж треба шукати так само, як і істину. Може, навіть істина пізнається  у тиші, бо серед бедламу – в голові теж – бедлам…
Душа сумує за тишею і за небом усе життя…
28.06.20

 
ХІІ
Із радісним пієтетом дивлюся на повноцвіття липи, а тільки… здається, що тиша зараз вибухне! Гостро! Шрапнельно! Бенкетно-гучно! Фугасно! Аж задрижать і посипляться гострим водоспадом шибки від ударної хвилі, а липа заплаче золотистими слізьми.
Горять торф’яники, а мені здається, що то  запах звідти – з  війни, зі Сходу… Хоча у війни куди відразливіший запах, але цей нечутний запах війни за сотні кілометрів просочується в мозок, і живеш, змиряючись із присутністю війни…
Сучасний світ ніби електричка… У кожного свої торби і станція, і не всім вистачає місця. У кого сакви, як у Григорія Сковороди, а в кого – гаманець, припасований на ремінці до талії, і кошики з провізією, з товаром, у когось –  планшет і віртуальні ігри, вони теж бувають небезпечними, як і реальна війна…

Попрощалася з узліссям.
Від зеленої феєрії лісового шуму легені, мовби вітрила, наповнюються ароматом різнотрав’я і я пливу над лісом, над хмарами, над Ірпенем... під симфонічні пориви потужного, легкого й апофеозно нестримного вітру. Пливу, купаюся в зеленому шумі, не наважившись окунутися у хвилі Ірпеня. Це  остання зустріч-прощання, мовби закрита книга, яка мені вже не належить…
Скільки зеленої сваволі й кипучої  волі у пливучому танці ковили! У рухливій рапсодії води, у цій круговерті бриж! У ній тоне, паморочиться погляд і впадає у вічне небо, там теж – глибочінь: виняткова, недосяжна, як верхівка найвищої сосни!
А небо! Негомінке, високочоле небо застигло в часі: над Ірпенем, над квіточками ромашки, над зелено-малахітовою, животрепетною, з тисячі тисяч тремтливих листочків, короною лісу. І я теж, я теж стишила кроки. Зупинилася в зачудуванні, але тільки на хвилинку, бо мій вітрильник уже повертає у відкрите море – час вирушати...   
Востаннє слухаю ірпінську тишу кольору індиго.
Тиша вміє говорити, тільки треба відкрити серце й очі, щоб  почути тишу,  річку,  небо,  сосни й оці жовтенькі квіточки медуниці, від яких тиша наповнюється медовим, заспокійливим ароматом.  

Верба, вербиця, вербичище, вербиченька.
Кружало сонця заплуталося в її пластичнім гіллі, схожім на жіноче волосся, рухливім від подихів грайливого вітру. Сонце намагається випливти і впасти у зеленаво-бронзові річкові брижі, що хлюпочуть, мовби найлагідніші у всьому світі літні дощі: прозорі, тихі, крізь які видно пісок, навіть окремі піщинки, піщане дно і темно-зеленаве кісся водоростей, котре віється ковилою.
Дивлюся в річкову струмінь і бачу, як повільно й незворотньо тече час…
А липа цвіте – золотосніжно, духмяно. Пухнасто. Ніжно. Солов’їно. Світанково. Лагідно. Це нічого, що цвітіння – лише мить. Бо ця мить – назавжди! Ірпінська липа не просто цвіте, як тисячі, мільйони інших лип, вона  пробиває крицю вічності!
У пухнастих легких квіточок – сила ломикаменю!
29.06.2015

 
ХІІІ
На залізничному вокзалі чекаю на потяг Київ-Львів. Залишаються ще дві години з гаком. Гамір. Гумор. Диктор оголошує раз у раз про відправку потяга, от зараз: «Сполученням Кишинів-Москва… Потяг знаходиться на тринадцятій колії. Нумерація  вагонів з хвоста потяга».
Я не впевнена, що в камеру схову мені вдасться втиснути  мою валізу на колесах, тому сиджу за ноутбуком і намагаюся щось розумненьке наклацати, але музика, різкі звуки, гепання сумки поряд на кахляну підлогу, дитячий плач, сміх, голос диктора і енергійно очікувальний настрій не дають зосередитися.
Білі, мармурові стовпчики зали очікування увінчані золотистими, під бронзу, напівсферичними  чашами, що нагадує стародавньо-єгипетський стиль. Тільки замість фараонів і вельмож – інваліди з милицями, з валізами, руда тітонька з огірком у руці, двоє пенсіонерок – із морозивом, юнак із сумкою через плече в позі роденівського мислителя і замислений дідусь в окулярах, з упокорено складеними на колінах руками, ніби дивиться крізь час і простір. Молода юнка весь час говорить по мобільнику, грає-гримить музика в тутешніх кафешках-забігайлівках.  І поряд жінка зі строгим профілем, у чорній майці, зі стрижкою каре – схожий профіль зображували на єгипетських вазах. У неї ще й черевички – золотисто-бронзові…  Жінка заплющила очі, дрімає, закинула голову з напіввідкритим ротом. Приходить недоречна, геть абсурдна згадка про Тутанхамона… Про скіфів, про золоту Пектораль – усе разом… Про «Любов і смерть» Світлани Йовенко. Раптовий подих давньої епохи тут, у гамірному, третьому тисячолітті. І де б ви думали? У залі столичного вокзалу, в очікуванні подорожі на Львів.
Пронизливо пищить чиєсь дитинча, немов кигиче чайка на морі. Тільки не білокрила, а  забронзовіла, мовби чаша…
Час пливе… як ріка Ірпінь.
Час шумить узліссям.
30.06.2015
 

 

Текст оповідання також можна завантажити за цим лінком.
 


Картина Оксани Смоли.
Ірпінь, 2015 рік. Пастель.



ПОПЕРЕДНІЙ - записи у блозі - НАСТУПНИЙ

Опубліковано: 15.11.2017 | Переглядів: 509
Розкажіть друзям про дану публікацію у блозі Оксани Смоли у соціальних мережах:

Всього коментарів: 0

Ваш коментар до публікації:
(можна через соцмережі та акаунти: "Фейсбук", "ВК", "ОК", "Гугл", "Яндекс" та ін.)
avatar
 

10 НОВИХ КОМЕНТАРІВ
ВІДВІДУВАЧІВ САЙТУ  ДО БЛОГІВ, НОВИН, СТАТЕЙ...

 



Згідно Правил адміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.

 

           
 

Copyright MyCorp © 2006
Хостинг від uCoz