Блоги жителів міста Баштанка та Баштанського району Блог Оксани Смоли з міста Баштанка
 
Головне меню сайту

вхід на сайт

Персональний блог
Юлії Дубогрій [4]
Василя Гонти [29]
Оксани Смоли [8]
Олега Требуха [1]
Ірини Пшиченко [72]
Петра Войцехова [41]
Віктора Коваленка [115]
Михайла Данилюка [3]
Олександра Басенка [13]
Валентина Гриценка [27]
Олександра Процака [7]
Антоніни Заворотнюк [20]
Олександра Дорошенка [3]
 
Баштанка рекламна
Загрузка...
 

» Усі блоги " » блог Оксани Смоли [ Додати запис до власного блогу ]

Оксана Смола, новела «Віват, життя!»

Море і небо-о-о! Апофеоз світла! І недосяжна глибина! Не лише води, а й неба! Мій білесенький вітрильник гойдається на лагідних хвилях, немовби на матусиній  долоні.

Я пливу-у-у!

Дві половинки – вода й небо – повна-повнісінька чаша, у яку я пірнаю із головою, по самі вінця, без боязні втопитися чи захлинутися. Це відчуття цілковитого щастя!  Несподіване. Тихе. Незглибиме. Безкрає.

А тільки ж…

Чим потужніше й радісніше переживання колосальної гармонії, тим гостріше відчуття драматизму –  холодне, мовби віхола в степу. Знаю: лагідний штиль буває перед бурею… Усе в житті мінливе й непостійне... Тільки запитую з надією: Господи, невже знову? Звідки їй взятися, тій бурі? Може все минеться? Бо ж небо наразі – погідне й тихе?!

 Я пливу-у! Віртуальний аркуш на екрані монітора здається безкрайнім морем… Я, ніби білий вітрильник, віддаюся легкому бризу й  пливу у відкритому морі,  вся у білому, щоб не обгоріти від південного сонця. Хоча за вікном –   березнева провесінь, бруньки лише розплющують очі, але життя вже пульсує в заплутаних коренях дерев, у ще промерзлій, тужавій, наче кам’яний дзвін, землі. І слово теж пульсує, ладне ось-ось розквітнути!

І я пливу-у! Розкрилено. Натхненно. Раптово відкриваються небесні шлюзи, і Божа благодать щедро ллється на мене сяючим водограєм. І на пластиковій комп’ютерній клавіатурі мої пальці віднаходять небесну мелодію. Відчуття потрясної нутряної  глибини і світла все ще триває! Ось зараз, у цю мить, це  усвідомлення щастя творчості,  напрочуд глибинне й осяйне, як море, як небо, як світло, як сонце! А тільки чомусь усі слова, в намаганні передати дорогоцінні хвилі внутрішньої гармонії, видаються блідими й невиразними, наче крейдяний малюнок на шкільній дошці.

Надвечір дно зненацька міліє – море стає пустелею – холодною, зимною…   Уночі, мовби вигнанець-мандрівник, пробираюся темними безлюдними барханами в пошуках вранішнього світла – лихоманка не минає. Новий весняний день не приносить полегші, температура підіймається до критичної позначки на термометрі, але це  ще можна перележати-перетерпіти, якби не галопуючий серцевий ритм – усе довкола тремтить, як зірвана квітка, котру жене вітер за кривавий обрій… Минає із півгодини, година й температура швидко спадає, ніби сходить сніжна лавина в горах або тануть крижані кучугури від весняного сонця. Падаю у криницю без дна, запоморочливо довго. А потім, лише на мить, коротку мить, настає просвіток – миттєва алюзія свободи,  кілька хвилин дивлюся вільними очима на світ і на саму себе, але лихоманка  знову набирає обертів, як дзиґа, як хуртовина, котру не зупинити нічим, ніякими ліками. Так триває щодня і щоночі – довгий тиждень. Чіпко тримаюся за промінець надії, стоїчно, без нарікань, без боязні, без жалю, із усвідомленням того, що чергову пустелю треба пройти – ніхто за мене цього не зробить. Відчуваю: Господь поряд, і тому я ніби крихітна маленька зернина на теплій і лагідній долоні, яка ще має прорости й дати плід.

 

В автомашині швидкої допомоги, ніби в карцері, темно і холодно.   Фельдшер у кабіні біля водія, крізь скло бачу його потилицю…  Немилосердно трясе. Із усіх сил тримаюся за металевий поручень на дверях, а це непросто – з фібриляцією і тахікардією… На вибоїнах підкидає на фанерному стільці хіба так! Але що ж? Такі у нас дороги… Уже недалеко, ще трішки – і лікарня, – заспокоюю сама себе.

А далі – кожен крок по сходах, ніби виборсування із в’язких тенет... Надсилу. Задихаючись.

Двері. Ще одні… Коридор, ще одні двері, коридорчик і нарешті – відділення швидкої допомоги.

– Сідайте тут і чекайте,  –  медсестра вказує на тапчан.

Від тахікардії у свідомості шумують кипучі води гірської річки, бурлять, накривають то зимною, то пекучою хвилею, що не вистачає повітря. На якусь мить тривожно темніє вир, зусиллям волі вдається оминути пастку, а потім знову – хвилі й  темнава паволока перед очима.

– Прошу зробіть кардіограму.

– Без лікаря не маємо права, – відповідає медсестра.

– Зараз прийде, потерпіть!  –  озивається інша.

Минає півгодини, а то й більше, а чергового лікаря все ще немає! Закрадається підозра: може, лікар удома?

– Скажіть, є черговий лікар?  –  питаю якомога чемніше, хоча мені зараз не до правил гарного тону, кожне слово дається нелегко.

– Степан Степанович у поліклініці. Ми вже телефонували. Зараз прийде!

Що можна робити  о восьмій годині вечора в поліклініці? До того ж поліклініка – поряд… Пекуче огниво в серці спалахує відкритим полум’ям ув очах, задишка збільшується.

Уже медсестра нервує:

– Ну, де він?

– Та дзвонила не раз! Сказав: уже йде! – відповідає інша, вставляючи паперову стрічку в кардіограф.

Нарешті,  показується у дверях Степан Степанович, сімдесятилітній окуліст.

– Ну, що тут за паніка? Кажи, що там сталося? – втуплюється в мене скельцями окулярів, що спалахують холоднючими вогниками від електричного освітлення.

– Кар-ді-о-гра-му зро-біть! –  вимовляю по складах.

Від кожного слова і поруху руки зір застилає сутінь, а в скронях мовби набат – гарячий, червоний. Від нього перехоплює дихання. 

– Та зробимо ми тобі кардіограму! Нащо вона тобі здалася, та кардіограма? – жваво й роздратовано вигукує офтальмолог і розмахує худими довгими руками, що стирчать із коротких рукавів медичного халата.

 

Це вже було, 2009 року, на день святого Валентина… Фібриляція передсердь і тахікардія. Цей же тапчан, брудна наволочка на подушці, все буденно, мляво, хамовита медсестра – їй  ніяк не вдавалося знайти вену і зробити заштрик. І гостре відчуття миті, що зветься життям. Відчутної миті, яка, немовби округле яблуко,  здатна обірватися будь-якої секунди з дерева життя... Тоді теж не було страху, лише дивний спокій, умиротворений,  криничний, от тільки  кам’яна брила лежала на грудях і заважала дихати і треба було, як ломикаменю, пробиватися крізь її товщу. Все суєта суєт – думка, спокійна, схожа на безболісну ін’єкцію чи, може, на гарячу вогняну кулю, що обпікає руки… Все суєта – це так очевидно… Життя тут, на грішній землі, у вирі сучасної цивілізації, зі щоденною біганиною, проблемами, сподіваннями, самотністю – все суєта,  подібна до руйнівного цунамі, накриває з головою, що можна втопитися…  Укотре слова Соломона про марноту людського життя – такі зрозумілі, як аксіома, що не потребує доказів.

Степан Степанович усе ще тримає в руках вузеньку стрічку кардіограми й німо глипає то на графічний малюнок, то на  мене…

– Фібриляція? – питаю.

– Що? А-а… А чорт його зна! – заклопотано відповідає лікар і звертається до медсестри. – Надішліть на телекард в обласну лікарню. А я зараз кардіолога викличу!

Серцебиття –  до ста вісімдесяти – не  стишується, а пульс – лише  сімдесят, нігті – кольору синього барвінку. Дефіцит пульсу. Розумію небезпеку кисневого голодування, прошу Степана Степановича про кисневу маску.

– Немає в мене маски! Ми тобі життя рятуємо! –  лаконічно відповідає лікар.

Лежу на тапчані, замість подушки – моя куртка. За вікном – темний овид, ніби прірва… Думка ніби постріл: чим це все скінчиться? Господи! Ну, вже чи кордарон капайте чи що! Я вже тримаюся з останніх сил! Уже скільки годин минуло з початку нападу!  

Вловлюю окремі фрази – Степан Степанович (лікар десь неподалік) намагається добросовісно додзвонитися до кардіолога (ну, і за це дяка!), до когось із терапевтів – усі відмовляються. Схоже, ніхто не хоче брати відповідальність за проблемну пацієнтку… В усіх свої клопоти… Може в когось вечеря на столі вичахає, а тут… Та й погода псується…

Знову заходить Степан Степанович і геть сумним, утомленим голосом наказує панночці в білому халатику:

– Лєно, на каталку і в реанімацію.  

Реанімаційне відділення на третьому поверсі, зупиняємося біля вантажного ліфта – він зачинений!

– Ларисо, де ключі?

– А я знаю?

– Ну, так біжи давай…

– Вєчно з цими ключами  морока!

Поки одна з панянок у білому халатику (певно, санітарка або як зараз кажуть – молодша медична сестра) шукає ключі, інша втішає:

– Вам таки сьогодні повезло!  У реанімації щас нікого, ні післяопераційних – нікого. Будете в окремих апартаментах!

– Повезло? – уточнюю.

– Ну, а то! Чи самій лежать, чи зі  старим дядьком?

– А що там… усі разом?

– А ви думали? У реанімації не до статевих відмінностей!

 

У-ух! Яка крижана постіль, ніби мене  вкинули оголену в ополонку – і спробуй – випливи! Надія – лише на Господа!

– Чувствую, що нам сьодня буде всенощна! – неприязно глипає на мене санітарка, літня неповоротка жіночка.

Почуваюся незручно, бо розумію, що  завадила спокійному відпочинку тьоті Дусі. Якби я могла, то  піднялася б і пішла додому, але ж…

Поки медсестра підключає електроди до монітора, думаю про те, що як важливо підтримати хворого гарним словом – це найперше лікування – щось на кшталт простягненої руки допомоги, особливо, коли людина опиняється над прірвою –  між життям і небуттям, вірніше, між земним життям – і вічністю! І не знає чи вдасться здолати небезпеку!

Сумно, незатишно й холодно – не тільки від холоду…

– Скільки годин минуло з початку тахікардії? –  запитує реаніматолог, рудоволоса струнка жінка передпенсійного віку.

– А зараз котра… година? –  теж питаю.

– Десята.

– Годин п’ять.

– Кордарон струйно – дві ампули,  –  дає вказівки черговій медсестрі Тамара Віталіївна і нашвидку гортає мою історію хвороби, комусь телефонує по мобільному.

Повертаю голову до вікна, чути, як у скло ударяють крапки дощу, ніби хто шпурляє заледенілими горошинами смутку, набирає у пригорщі – й у шибку, а за вікном – масляна, густа й смоляниста темінь. Осмуга болю за ранком – до спазму в серці… Господи, чи буде ранок?

Біля ліжка – в сірій куртці,  в кепці – теж сірій (на ворсі тканини – краплі вологи) Анатолій Олександрович – ургентний терапевт. Це він. Його опущені вуса, схожі на горобині крильця, нависають наді мною – ось-ось упадуть… Лікар мені чомусь здається маленьким, ще меншим і худішим, ніж є насправді.  Анатолій Олександрович  усе таки кращий терапевт у районній лікарні – уже спокійніше! Він пильно дивиться поверх моєї голови,  певно, на  монітор. Але… погляд лікаря ніби злет літака, що віддаляється – він тут наразі неприсутній. Нічого не говорить, тільки  кладе поряд, на пусте ліжко, якусь штукенцію – мені не видно. Здається, дефібрилятор.  Усе добре! Все-таки, коли що, то є надія… Так що все о’кей!

Якщо не рухати ні рукою, ні ногою, бо найменший порух прискорює серцебиття, то ще нічого, можна лежати,  –  заспокоюю себе. Киснева маска є! А це вже плюс! Бо при гіпоксії гинуть клітини мозку! А як без мозку?..

– Панангін, кордарон крапельно,  –  наказує медсестрі реаніматолог.

– На панангін алергічні реакції, збивався ритм, – повідомляю лікарю.

Бракує сил, і мій голос, ніби відірваний осінній листок, шерехкий, ледве чутний.

– Кажете, на панангін алергія?   

Тамара Віталіївна підіймає брови, зморщуючи чоло, і чи то пильно, чи надто скептично дивиться на монітор і вимовляє фразу, схожу на свинцеву надувну кульку (вона падає мені на лоба, тільки гуля віртуальна – її не видно):

 – Цей ритм важко чимось зіпсувати! 

Лунає нестримний дует сміху анестезіолога з ургентним терапевтом.

– Дякую, заспокоїли!

Теж скептично сміюсь, бо що мені лишається? Не плакати ж!

– Кордарон крапельно – три ампули з фізрозчином, не будемо з панангіном. Глюкозу п’ятипроцентну,  корвітін – два флакони, аспаркам – дві ампули, вітамін С. Клексан – чотири міліграми.

От тільки ковдра відкинена з одного боку,  але як її потягнеш на себе, коли на згині лівої руки флекса з підключеними крапельницями, а на правій – автоматичний тонометр? Спадає на думку картина Ежена Делакруа «Свобода, що кличе вперед!»  У реанімації не до сентиментів, а я посміхаюся, надсилу, ніби ковтаючи гірку пігулку.

– Анатолію Олександровичу ЧСС знижується – вже сто двадцять!!

– Угу! Все тоді! – відповідає терапевт. – Я пішов, Тамаро Віталіївно.

– Добре, я теж зараз уже додому, – і до медсестри: –  Свєто, дайте їй ще…

Я не розчула незнайомої назви… З моєю алергією на медпрепарати, навіть гомеопатичні, всі незнайомі ліки – ніби гра в рулетку: пощастить не пощастить… Намагаюся довіритися лікареві і не надто її дратувати з цього приводу.

Санітарка  запихає мені в рота пальцями якусь пігулку… Огидно! Поки перед очима кілька секунд кружка з надщербленою емаллю,  виринає думка, ніби закинений гачок у море: з цієї кружки, напевне, пили ті, котрі вже…

Усе-таки примушую себе зробити ковток, бо що ж тепер? Відворотний смак води з  водопровідного крану – до нудоти.

Ритм стає хаотичним. Таки не треба було ковтати пігулку…

– Усе. Фібриляція перейшла в миготливу аритмію. Так зазвичай і буває,  –  каже Тамара Віталіївна. – Все. Так може тривати і три дні… Свєто…

«Три дні?» – мене це трохи бентежить, але не подаю виду.

– Свєто! Ще глюкозу, кордарон 2 ампули і корвітін  – докапайте ще флакон, –  говорить черговій медсестрі. – Я все в листі призначень розписала. І тиск контролюйте, обов’язково, щоб не знизився менше дев’яноста.

Прошу Світлану поправити ковдру. Повертаю голову – бачу Тамару Віталіївну мовби за кулісами театру, в коридорчику: лікарка одягає куртку і виходить. Зауважую, між іншим, що я не помітила (напевно, критична ситуація дається взнаки!), коли залишив відділення ургентний терапевт! Тільки дивлячись на електричний плафон, бачу його вуса, схожі на горобині крильця…

Медсестра підвішує препарат у пластиковій упаковці на штативі для внутрішньовенних вливань. Цей препарат салатного відтінку – ніби сік, вичавлений із весняних бруньок!

– Це що? – питаю.

– Корвітін, –  відповідає медсестра.

Виникає, незважаючи на критичний стан, цілком закономірне питання: хіба можна змішувати кордарон із корвітіном? Але не наважуюся запитати… Тільки вслухаюся у монотонний сигнал монітора: пі-пі-пі…

– Лікар вночі не чергує? – запитую.

– Завтра Тамарі Віталіївні на восьму на роботу, і платять мало,  – пояснює медична сестра і додає: – Я світло приглушу, а ви спіть. І щоб не піпікало, не заважало,  – вимкну сигнал!

Тьотя Дуся десь там хазяйнує за стіною, грюкаючи посудом, гукає.

– Свєта, іди вже чай пить!

Зостаюся сама. Але як тут заснеш? Кожні п’ятнадцять хвилин автоматично міряється тиск, стискаючи руку. І-і… навпроти, біля стіни – не можу розгледіти – лялька, дитина? Здається чи насправжки? Звідки тут дитина? То ж не ліжко? Ні наче, а що? Напружую зір, але чіткість ліній втрачається… Все-таки наполегливо вдивляюся, намагаючись зрозуміти… Начебто стіл, а далі хтось лежить… Немовля? Не схоже? Щось із зором чи з психікою? Запитати чи, краще, не треба?

Реанімація мені чимось нагадує дитячий садок, коли немає статевого розрізнення, люди стають трохи дітьми. Згадую Біблійне: «Будьте як діти», але там із іншого приводу... Ре-анімація – ніби проміжний етап між народженням і… Re – це як лист на email у зворотному напрямку… Анімація – тут теж послідовні фази руху… Тут нічого не треба: ні одяг, ні, тим більше, набуте матеріальне – усе тлінне й несуттєве перед безкомпромісним, суворим і нещадним лицем Вічності.

Крап… крап… Голки, що стирчать у флексі, – ніби дешева біжутерія для домогосподарок, що займаються рукоділям у стилі популярного hand-made. Відчуття оніміння в ногах і холоду. І самотності. Не тільки тут, під храп медсестри, а тієї самотності, яка не минає, яка постійна, немов бич, кайдани,  горб… спокута за щастя творчості… Хочеться спати, але ніяк… Заплющую очі в знемозі – тілом пробігає судома. Самотність здається надщербленою філіжанкою гіркого напою, котрий іноді важко визначити на смак... Прислухаюся… У вікно дрібними льодяниками сипле снігова пороша. Далеко лунає мелодія, тиха, чарівна, така яка буває весною, коли біло-біло квітнуть вишні. Чому ж тоді сніг?

Відчуття загострюються. Все так просто і зрозуміло перед обличчям Вічності, яка десь там, за чорним блискучим квадратом вікна, в якому відображається лампа, монітор, крапельниця… Тиша. Дивлюся то на монітор, то у вікно –  варто переступити через поріг, що відділяє хату від подвір’я, і все…
   ...

Повний текст новели можна завантажити за цим лінком.


 



ПОПЕРЕДНІЙ - записи у блозі - НАСТУПНИЙ

Опубліковано: 15.11.2017 | Переглядів: 496
Розкажіть друзям про дану публікацію у блозі Оксани Смоли у соціальних мережах:

Всього коментарів: 0

Ваш коментар до публікації:
(можна через соцмережі та акаунти: "Фейсбук", "ВК", "ОК", "Гугл", "Яндекс" та ін.)
avatar
 

10 НОВИХ КОМЕНТАРІВ
ВІДВІДУВАЧІВ САЙТУ  ДО БЛОГІВ, НОВИН, СТАТЕЙ...

 



Згідно Правил адміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.

 

           
 

Copyright MyCorp © 2006
Хостинг від uCoz