Блоги жителів міста Баштанка та Баштанського району Блог Петра Войцехова з міста Баштанка
 
Головне меню сайту

вхід на сайт

Персональний блог
Юлії Дубогрій [4]
Василя Гонти [29]
Оксани Смоли [8]
Олега Требуха [1]
Ірини Пшиченко [72]
Петра Войцехова [39]
Віктора Коваленка [113]
Михайла Данилюка [3]
Олександра Басенка [13]
Валентина Гриценка [27]
Олександра Процака [7]
Антоніни Заворотнюк [19]
Олександра Дорошенка [3]
 
Баштанка рекламна
Загрузка...
 

» Усі блоги " » блог Петра Войцехова [ Додати запис до власного блогу ]

Із циклу "Блукаючий в сутінках"

Не раз бачу –  іде мама, чи тато, або обоє з маленькою дитинкою. І спостерігаю в них таку собі шарпанину. Коли рідна людина хапає за руку, чи за воріт, чи ще за щось і, рвучи за них, кричить побагровівши, чи зблідши від злості:  – Замовкни, я сказала(в)! Стій  на місці, не бешкетуй, не кричи! і т. д. Виростає  потім з такої дитини… . Та я не про це. Я про те, а чи знають батьки, що відбувається з психікою їхньої дитини, в її душі? Чи знають як боляче, коли чиниться несправедливість і не можеш навіть просто заперечити? Чи знають, як помирають емоції, почуття? Як помирають емоційно діти?

 

 Чомусь згадав сьогодні, що у дитинстві

Себе я бачив в домовині.

Що я заснув, що я упав у летаргічний сон.

Всі рідні думали, що я помер і дуже плакали.

Чекали всі, що оживу я, встану, засміюсь.

Та дуже довго чекали, та й поховали.

В могилу глибочезну труну спустили,

На дно могили, на прохолодну землю положили.

Земля посипалась на домовину.

Підходив кожний, землю в руку брав

І щось шепочучи собі під ніс кидав, прощаючись зі мною.

І в той момент проснувся я,

Бо дуже гепала земля по домовині.

І я знетямлений рвонувсь вперед,

Не розуміючи, що це я.

І я обличчям вдарився об дошки, обстругані, чомусь холодні.

Туга здавила груди –лихе передчуття.

Хоча не усвідомив ще, що я в труні лежу.

Труна в могилі, мене хоронять, закопують живцем.

І тут щось клацнуло у голові у мене:

Мене є хоронять, закопують, живцем

І закричав, ридаючи щосили: –  Я живий, я тут.

Я жити дуже хочу, не хороніть мене!

Я бив всім тілом в дошки.

Та дуже тісно, тісна труна.

Лежу я тільки на спині, не можу повернутися на бік.

Кричить маленьке тіло, ридма ридає

І голосу уже немає, одні лиш хрипи, схлипи.

І розум мій змиритися не може, він живий.

Таке прекрасне, здорове тіло, такий маленький хлопчик.

Я ж абсолютно ще живий, мені так страшно, я один,

Закований в тісні і деревяні  шати.

Той обладунок вічний, в якому зогнию.

Там наверху життя буяє, сади цвітуть,

А я тут заживо похований лежу.

Лежу я, зціпив зуби. Я  знаю. Я  помру.

Я знаю, немає вороття, що я похований на віки,

Що я живий, що все живе в мені.

Що все кричить в мені, кричить душа і тіло

І розум мій кричить, і крик такий могутній,

Що стрепенувся сам Творець десь   за небокраєм.

І здивувався там на небосхилі: –  Тобі ж іще рано. Чому  ти там?

А я лежу у домовині, а наді мною метра два землі

Та мокрої важкої сирої глини.

Вона так давить і важко так мені, хоча і дошки наді мною

Та відчуваю весь тягар земний, усю вагу земної кулі.

І розумію,  ще довго буде жити моє тіло

В конвульсіях, агонії, бо розум мій помер.

Не видержав напруги, в якій живуть боги

І так живу я зараз, і розумію, що не забув нічого я,

Що кожну ніч я бачу все ві сні, що бачу я себе в дитинстві.

Лиш ранком забуваю все і з жахом день я проживаю,

Бо  знову ніч прийде

І знову помирати буду.

 

 



ПОПЕРЕДНІЙ - записи у блозі - НАСТУПНИЙ

Опубліковано: 05.07.2017 | Переглядів: 628
Розкажіть друзям про дану публікацію у блозі Петра Войцехова у соціальних мережах:

Всього коментарів: 0

Ваш коментар до публікації:
(можна через соцмережі та акаунти: "Фейсбук", "ВК", "ОК", "Гугл", "Яндекс" та ін.)
avatar
 

10 НОВИХ КОМЕНТАРІВ
ВІДВІДУВАЧІВ САЙТУ  ДО БЛОГІВ, НОВИН, СТАТЕЙ...

 



Згідно Правил адміністрація сайту не впливає на зміст публікацій і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють у коментарях та блогах.

 

           
 

Copyright MyCorp © 2006
Хостинг від uCoz